ukrhockey.com
ХБК, листопад-грудень 2008
Юрій Данілов
Миколі Жердєву 5 листопада виповнилося лише 24 роки. Але у цьому віці він встиг вже стати чемпіоном світу (U-20), зіграти 300 зустрічей у НХЛ, виграти Кубок «Вікторії» і прославитись самовільним від’їздом з ЦСКА до Північної Америки. Нинішній сезон розпочався для Жердєва дуже вдало! Він змінив заштатний «Коламбус» на зірковий «Нью-Йорк», з котрим відразу виборов Кубок «Вікторії», а потім став одним з лідерів нового клубу. Його нещодавний гол за дев’ять секунд до сирени у ворота «Пітсбурга» було визнано одним з кращих в цьому сезоні!
Микола ЖЕРДЄВ правий край
Народився 5 листопада 1984 року у Києві.
Зріст 185 см. Вага 84 кг.
Вихованець СДЮШОР «Сокіл» (тренер Крилов Ю.Д.)
У 14 років відправився у «Кристал-2» (Електросталь), де виступав до 2000 року. Зіграв
21 матч, забив 10 голів та зробив 7 результативних передач.
З 2000 року виступав за команду «Елемаш» (Електросталь) у вищій лізі чемпіонату Росії. 72 зустрічі, 19 шайб, 30 результативних передач.
2002-2003 — гравець московського ЦСКА.
44 гри, 12 голів, 12 результативних передач.
Виступав за дитячу збірну України, юніорську та молодіжну збірну Росії.
Чемпіон світу — збірна Росії (U-20) 2003
В 2003 році задрафтований клубом «Коламбус» у першому раунді під четвертим номером. У складі «Коламбуса» провів 283 зустрічі, забив 76 голів, зробив 115 результативних передач.
З 2008 року грає за «Рейнджерс». У 16 зустрічах закинув 5 шайб, зробив 9 результативних передач. З нью-йоркським клубом став володарем першого Кубка «Вікторії».
Як себе почуває у новому місці наш земляк, “ХБК” вирішив дізнатися у самого Миколи, зателефонувавши йому в Америку. Нападник із задоволенням поспілкувався з нашим кореспондентом про життя.
— Миколо, вітаємо тебе з завоюванням першого Кубку «Вікторії» та успішним початком сезону!
— Дякую! Радий, що про мене на батьківщині не забувають! Дійсно, чемпіонат для мене розпочався досить вдало, набираю очки практично у кожній зустрічі. Але на це вплинуло те, що уся команда стартувала впевнено, а якщо дії ідуть у всіх, то і статистика окремих гравців відповідно збільшується. Проте, не можна сказати, що я не чекав такого початку, відчував, що перебуваю у непоганій формі.
— Доводилося чути, що для «Рейнджерс» Кубок «Вікторії» не має особливого значення, це правда, чи ні?
— Головною задачею для нас було гарно підготуватись до сезону у Європі, награти зв’язки, а також при можливості перемогти, ми ж окрім поєдинка з магнітогорським «Металургом» провели ще декілька товариських зустрічей. А стосовно Кубка «Вікторії», якщо ми його б не завоювали, дійсно, ніхто нас не звинуватив би. Але «Рейнджерс» — така команда, яка намагається виграти будь-який турнір, навіть з одного матчу.
— По ходу зустрічі ви програвали — 0:3, потім вам вдалося зібратися й забити вирішальний гол на останніх секундах. За рахунок чого?
— Перший період ми просто провалили. Ще остаточно не могли звикнути до розмірів європейських майданчиків, та й «Магнітка» теж не рівня тому ж «Берну», який ми обіграли напередодні. Час пішов на те, щоб перебудувати свої схеми, заграти в інший хокей, та й морально-вольові якості теж зіграли свою роль. Окрім того, на нас не тиснула відповідальність за результат,— від «Металурга» ж усі очікували перемогу. Ось суперник і став нервувати, помилятися.
— Наскільки мають значення розміри поля?
— Може для європейців і не велике, ми ж усі встигли пограти на великих майданчиках. А ось північноамериканцям перебудуватись дуже важко. Ми довго звикали до того, що суперники мають досить часу для контролю шайби, особливо ведення боротьби біля бортів.
У НХЛ такого немає, голову там підняти не дають, трохи запізнився з прийняттям рішення — і вже тебе вліпили в огороджувальне скло. На мою думку, грали б ми в Америці, рахунок був би іншим.
— Що, «Рейнджерс» розгромив би «Магнітку»?
— Не те, щоби розгромив, але ми б не програвали 0:3 в ході зустрічі.
— Ти першим з Дмитром Калініним отримав Кубок «Вікторії» з рук президента Міжнародної федерації хокею Рене Фазеля...
— Все якось випадково сталося. Наш капітан Скотт Гомес перед нагородженням сказав, ви європейці, ми в Європі виграли, то йдіть і отримуйте приз та нагороди. Було дуже приємно.
— Якось відзначали перемогу?
— Ні, після гри у нас була колективна вечеря, а рано вранці ми вже були у літаку і взяли курс на Америку. Навіть скільки пляшок шампанського вміщується у Кубок ніхто не знає.
— У нинішньому сезоні ти змінив «Коламбус» на «Рейнджерс». Як виник варіант цього переходу?
— Мені влітку подзвонив агент Олександр Тижних, у минулому воротар московського ЦСКА, та сказав, що є варіант обміну у «Рейнджерс». Мені залишилося тільки погодитися, я довго не думав, усе ж «Нью-Йорк» вище рівнем, ніж «Коламбус», та й організація справ у всьому в «Рейнджерс» набагато вища.
Прийняли мене в колективі дуже гарно, ніяких проблем з того, що я європеєць не було, та й грає у «Нью-Йорку» немало виходців зі Старого Світу. Окрім того, у НХЛ я вже п’ятий рік, до мене встигли звикнути (сміється). Відразу став своїм.
— Ти отримав свій улюблений 13-й номер. Чому саме під ним виступаєш довгі роки?
— Це ще з дитинства пійшло. Раз одягнув, коли у мене старші хлопці забрали 15-й, так і продовжував під ним грати. Окрім того, він нікому не належить практично у кожному клубі, так як дуже небагато хокеїстів хочуть його одягнути, «13» — нібито нещаслива цифра. У НХЛ, мабуть, тільки я та Павло Дацюк з «Детройту» під ним граємо. Був ще Матс Сундін з «Торонто», але він поки узяв паузу.
— Чому твій нинішній клуб, з необмеженими фінансовими можливостями, який може запросити до своїх лав будь-яку зірку (приклад Яромир Ягр), не може виграти Кубок Стенлі з 1994 року?
— Мені важко про це казати, не було ж мене у колективі усі ці роки. Зараз, сподіваюсь, справи підуть по-іншому, у нас, дійсно, гарна команда, спробуємо виграти почесний трофей, інших задач перед клубом не ставлять.
— До великого, у порівнянні з Коламбусом, Нью-Йорку вже звик?
— Так, жодних проблем не існує. Клуб мені знімає квартиру, неподалік від «Медісон Сквер Гардена», де грає «Рейнджерс», незабаром до мене приїде кохана дівчина.
— З рідного Києва ти відправився до Росії у 14 років. Якщо б залишився, як вважаєш, вийшов би з тебе той правий крайній, яким зараз пишаються вболівальники «Рейнджерс»?
— Важко сказати. Але тоді в Україні, на відміну від нинішнього стану справ, дитячий хокей був у повному занепаді. Ніяких турнірів не було, у Росії ж я відразу відчув інший рівень, прийняв участь у багатьох змаганнях, тому і майстерність підвищувалась. Окрім того, зіграло свою роль і те, що я ріс у небагатій сім’ї, важко було дозволити практично кожен рік купувати форму, а в «Електросталь» (наставником був Рафаель Ішматов — Прим.авт.) разом з Антоном Бабчуком запросили з повним пансіоном.
— Батьки не були проти такого раннього від’їзду?
— А інших варіантів не було, якщо вони змирилися з тим, що я хочу стати хокеїстом, потрібно було переїжджати у Росію. Звісна річ, хвилювалися за мене, але поставились з розумінням.
— Ти міг би стати фігуристом...
— Дійсно, я десь рік займався фігурним катанням, але мій тренер сказала батькам, що я більше схожий на хокеїста. Ось і пішов, років у п’ять, спочатку на «АТЕК», а потім опинився на «Соколі» у Юрія Крилова.
— Після виступів за «Кристал» ти опинився у московському ЦСКА, який тоді тренував легендарний Віктор Тихонов. Але стосунки у вас не склалися...
— Я практично не спілкувався з Віктором Васильовичем, більше з його сином — Віктором Вікторовичем. Я не завжди потрапляв до основного складу армійців, мені це набридло, я вирішив відправитись в Америку. Тим більше, що вже був обраний на драфті під високим четвертим номером. Просто на одному з тренувань мене відправили в запас. Грати не давали, а тут ще й тренуватися! Через два дні я був в Коламбусі.
— Але через це тебе ледь не «зрадником батьківщини» назвали.
— Це все більше преса «розтрубила». Присягу російській армії я не приймав, до речі, планував сезон дограти у ЦСКА, а потім вирушити за океан, але життя диктує свої умови. Прийняли у “Коламбусі” дуже тепло, уболівальники зустріли оваціями, у другому своєму матчі забив гол, у цілому, жодного разу не пожалкував, що перебрався до США.
— В Америці з тренерами проблем не було?
— Ні. Звісна річ, коли команда виграє, все – в порядку, а коли ні, нападники не забивають, можуть виникнути питання до усіх гравців, нападників — у першу чергу. Але щоб мене хтось у чомусь звинувачував, такого не було.
— Ти підтримуєш стосунки з Києвом?
— У перші роки з батьками зідзвонювався чи не кожен день. Зараз менше, але після ігор, особливо вдалих, ми спілкуємось. А кожне літо проводжу у Києві, де у мене лишилося багато друзів. Поки що додому не тягне, тільки від’їхав (сміється).
— Ти грав за збірну Росії, але вже довгий час за неї не виступав. Але за наявності деяких підстав ти можеш стати хокеїстом національної збірної України. Як тобі подібна перспектива?
— З задоволенням, але про це можна говорити щось конкретне тільки тоді, коли фантазії стануть реаліями. Поки що зі мною на цю тему ніхто не розмовляв, а виступати за збірну України я б з задоволенням погодився! На жаль зараз наша національна команда грає у другому дивізіоні…
— А на Олімпіаді у Ванкувері, якщо українці туди проб’ються, зіграв би?
— Питаєш! Це одна з моїх мрій, виступити на олімпійських іграх!...
— Ти був обраний на драфті під високим четвертим номером. Від гравців такого рівня відразу чекають чогось неймовірного, це гарно чи негативно для молодого хокеїста?
— На мою думку, це великий плюс. Гравцям, обраним у першому раунді, а у першій п’ятірці особливо, відразу дають багато ігрового часу і у якійсь мірі ти маєш право на помилку і не нервуєш на майданчику. А тим, хто потрапляє в НХЛ з третього, чи інших раундів можуть дати зіграти одну гру, та й це у якійсь четвертій ланці з тафгаями, хвилин на п’ять. Спробуй, прояви себе! Потім подякують за гру і відправлять до фарм-клубу. Подібних прикладів дуже багато. Мені пощастило не пройти через це.
— Твій самий пам’ятний матч, який хотілося б подивитися ще раз?
— (Замислившись). Такого, мабуть, ще не було, сподіваюсь він попереду. А щодо перегляду поєдинків на відео, то протягом сезону на це просто немає часу, граємо чи не кожен день.
— За новим чемпіонатом КХЛ слідкуєш?
— По можливості. Дивлюсь результати в Інтернеті, на мою думку, рівень цієї ліги дуже високий. У російський хокей вкладається чимало грошей, недарма в Омськ приїхав Яромір Ягр, а, приміром, у Ярославль Олексій Яшин. Це зірки світового масштабу.
— Світова економічна криза якимось чином вплинула на НХЛ?
— Не знаю, головне, щоб по гравцям не вдарила (сміється). Якщо серйозно, поки що ми її на своїх зарплатнях не відчуваємо. Що буде далі – гра покаже.
— Антон Бабчук завойовував Кубок Стенлі, не заздриш йому?
— Я теж вірю, що моя мрія – стати володарем цього почесного трофею здійсниться. А ще — дуже хочу зіграти на Олімпіаді!
Юрій Крилов (тренер СДЮСШОР «Сокіл»)
перший тренер, заслужений тренер УкраїниКоманда року 83-84 — дійсно була гарна, добротна. Бабчук і Жердєв — зараз в НХЛ, Міхнов — в «Ладі», КХЛ. Буточнов, Караульщук — в «Соколі»… Була дуже гарна команда, але всі вони були різні. Міхнов-«тягучий», Жердев-«юркий»… Микола прийшов на тренування, коли йому ще не виповнилося і 7 років. Був невисокого зросту, праворуким. Разом з Бабчуком, на рік молодший за гравців по команді, грав у другій ланці. У зв’язку з цим — намагався берегти їх, давав менші навантаження… — але через це… навіть був конфлікт (сміється) — що не даю їм грати… Коля був наполегливим, старанним, талановитим, по-спортивному хитрим. Постійно забивав, проявляючи якості бомбардира. За 7 років тренувань багато було зіграно матчів, турнірів, але хотілося б згадати вирішальний матч зі «Спартаком» на дитячому міжнародному турнірі в Ужгороді — Жердєв тоді забив вирішальний буліт… Володів гарною технікою обводки. Уникав небажаних зіткнень, але нікому не поступався. Вмів виходити з кутів — гарно виконував «улітки». Думав, «соображал», бачив поляну... Шкода, але тоді, коли їм було по 14 років ми не змогли їх «зберегти»…
