Сезон народження КХЛ для одного з лідерів національної збірної України — Сергія Кліментьєва став дійсно пам’ятним. І не тільки в його блискучій професійній кар’єрі. Влітку цього року Сергій разом з його дружиною Юлією вдруге стали батьками. У сім’ ї Кліментьєвих народилась друга донька — Поліна. Тепер разом із старшою Алісою вони вдвічі більше чекають перемог від батька... Користуючись нагодою, журнал «Хокей без кордонів» щиро вітає батьків з цією визначною подією! Міцного здоров’я всім Вам, спокійних ночей та всіляких гараздів!
Сергій КЛІМЕНТЬЄВ
Народився 5.04.75 р. м. Київ
Зріст 182 см
Вага 85 кг
Захисник ХК “Салават Юлаєв”(Уфа) та національної
збірної України.
Клуби: «ШВСМ» Київ, «Сокіл-Київ», «Медісайн Хет» WHL,
«Рочестер» AHL, «Мілуокі» IHL, «Філадельфія» AHL,
«Хьюстон» IHL, ХК «АК Барс» РСЛ, ХК «Металург» Мг. РСЛ,
ХК МВД РСЛ, ХК «Авангард» РСЛ, ХК «Торпедо» Н-Н. КХЛ,
ХК «Салават Юлаєв» КХЛ
Володар Кубка Колдера (AHL) 1995/1996 «Рочестер».
Учасник Олімпійських Ігор 2002 р. Солт-Лейк-Сіті, США.
Учасник ЧС IIHF 1999-2008 р-р у складі збірної України.
Автор першої шайби збірної України на чемпіонтах світу
в групі А.
Дворазовий Чемпіон Російської Суперліги ХК «Металург» Мг., 2001, ХК «АК Барс» Казань 2006. Володар Кубку Європейських чемпіонів 2001
Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня, 2008 р. ukrhockey.com
ХБК, лютий 2009
Юрій Данілов
Нинішній чемпіонат КХЛ Сергій Кліментьєв розпочав у складі нижегородського «Торпедо», куди у міжсезоння перейшов з омського «Авангарду». Але справи у нашого захисника йшли там не найкращим чином. Сергій з’являвся на льоду у третій-четвертій парі оборонців, тому набрав тільки одне очко за системою «гол+пас». І ось перед самим Новим роком доля зробила ще один гарний подарунок , а саме – підписання контракту та перехід до чи ненайсильнішого європейського хокейного клубу – чемпіона Російської Суперліги 2008 та цьогорічного беззаперечного лідера КХЛ – до уфимського «Салават Юлаєв»! Причому Сергій відразу став грати у першій (!!!) парі захисників разом з Чемпіоном світу 2008 гравцем збірної Росії Віталієм Прошкіним, а також постійно виходити на лід у більшості та меншості. Як наслідок – вирішальні закинуті шайби, та чудова преса, яка Сергія не раз зараховувала до трійки кращих гравців матчів!
— Сергій, дозволь тебе привітати з Новим роком! Подарунок був непоганим?
— Дійсно, перехід із «Торпедо» в «Салават Юлаєв» став для мене приємною новиною. У Нижньому Новгороді гра не пішла з самого початку. Справа в тому, що в липні у мене народилася друга донька — Поліна, тому у стан «Торпедо» я прибув на три тижні пізніше. Керівництво відразу стало з цього приводу на мене косо дивитися. Мовляв, не тренувався, у розібраному стані знаходишся, хоча я відчував себе відмінно. У Києві не «філонив», з «Соколом» тренувався, тримав себе у формі. Але в «Торпедо» були власні погляди, тому, мабуть, потім і грав не так часто, як хотілося б.
— В Уфі швидко облаштувався?
— Так, мене все влаштовує, все подобається, винайняв квартиру, все просто супер! Тільки грай. Партнери по команді прийняли мене гарно, з багатьма ще у Казані виступав, так що зайвий раз знайомитися не треба було.
— Свій перший гол у складі «Салавату» ти забив у ворота... нижегородського «Торпедо»! Окрім того, він став ще й вирішальним, приніс твоїй новій команді перемогу. Це була помста?
— Навряд чи, це просто збіг обставин. Хоча мені у кожному матчі хочеться перемогти, зробити все, що від мене залежить, щоб команда не пропустила, а потім вже, треба думати про атаку. Може гра проти «Торпедо» вдалася ще й тому, що я грав у знайомому Палаці на знайомому льоду.
— Як у тебе виник варіант з Уфою?
— Справа в тому, що важку травму отримав захисник першої ланки «Салавату» Ігор Щадилов, окрім того, пошкодження зазнав ще один гравець оборони – Михайло Чернов, з котрим я грав ще у фарм-клубі «Філадельфії». Уфимцям треба було підсилювати захист. На мене вийшов агент Юрій Ніколаєв, котрий працює разом з моїм представником Владом Шишковським. Каже: «Є варіант перейти в «Салават”, поїдеш?!» «Питаєш!», — відповідаю, відразу сів в машину і поїхав.
— Ти провів за кермом 11 годин?
— Насправді дорога важкою не була, зранку сів, ввечері вже був в Уфі. Відстань не така вже велика – 800 кілометрів. Трохи незручно було їхати, дороги засніжені, розбиті, по нормальній трасі швидше б добрався. Відразу приїхав — і на лід, причому не на тренування, а на офіційну гру. Вийшов з Прошкіним у першій парі, нібито нічого не змарнував, тренери залишилися задоволені моєю грою.
— У Сергія Кліментьєва питання — «Грати, чи не грати, за національну збірну» — відсутнє? ...
— Взагалі, у мене ніколи не виникало питань з приводу — їхати на черговий чемпіонат світу, чи ні. Пропустив тільки один світовий форум, коли ногу зламав. Іноді згадую свою дебютну першість. Це було у 1999 році, я грав у Північній Америці, та був щасливий тільки від одного запрошення на чемпіонат світу. А так виявилося, що ще й став автором першої «української» шайби у елітному дивізіоні у ворота збірної Фінляндії, але потім ми пропустили три шайби...
— Ти з’явився у стані збірної у 1999 році, практично нікому не відомий.
— Тодішній тренер Анатолій Васильович Богданов знайшов мене... по Інтернету. Влітку 1998 року, коли я приїздив у Київ у відпустку, то тренувався з «Соколом». Тоді ж ми і домовилися з Олександром Сеукандом про можливі виступи за збірну. Протягом року слідкували за статистичними моїми показниками, іноді розмовляли по телефону, напевно, нікого не підвів, якщо потім пропустив тільки один чемпіонат світу через травму.
— Сергію, на останніх першостях планети наша збірна виступала невдало, а у 2007-му уперше за дев’ять років залишила вищий дивізіон. У чому причина?
— До цього йшло давно. Тоді хокей у нашій країні не розвивався зовсім. Рано чи пізно збірна повинна була вилетіти у нижчий дивізіон. Що там казати, два роки тому ми самі обманювали хокей. До того ж, декілька хокеїстів, виступаючих у Росії, не змогли з різних причин підсилити нашу команду. Потім, з приходом нового керівництва ФХУ, український хокей та київський «Сокіл» почали розправляти крила, але для повного щастя необхідно повернутися до елітного дивізіону. Та й на Олімпіаді хотілося б зіграти. До речі, перед збірною стоять саме ці завдання. Могли повернутися до елітного дивізіону ми ще рік тому, у Японії, але не зуміли як слід налаштуватися на останній матч проти угорців. Усі емоції ми виплеснули за день до останньої зустрічі, коли виграли по булітах у господарів змагань, ось зробити останній крок і не змогли.
— Повернемось до російських справ. Останнім часом з НХЛ до Росії приїхало чимало знаменитостей. У КХЛ обертаються дуже великі гроші?
— Так, та і за своїм рівнем російська ліга поступається, напевно, тільки НХЛ. Тому, якщо гравець буде обирати між четвертою ланкою у клубі Північної Америки, та першою-другою у Росії, — КХЛ буде вигіднішою. Та й гроші грають свою роль. У НХЛ з контракту треба заплатити 47 відсотків податків, а у Росії тільки 13. Але є і приклади Олексія Яшина та Яромира Ягра, у їх виступах у КХЛ була зацікавлена уся ліга. Проте 10 мільйонів доларів платити одному хокеїсту — це занадто.
— За вісім сезонів у Росії тобі вдалося не тільки двічі стати чемпіоном країни, але і пограти у складі казанського «АК Барсу» у сезоні-2004/2005, куди під час локауту приїхала уся барва НХЛ. Але ж тоді казанці несподівано чемпіонами не стали. Це про те, що можна накупити самих визначних гравців, але не досягти результату.
— Згоден, у кожній команді повинні бути і зірки, і ті, хто повинен «тягати рояль», відпрацьовуючи в обороні. Тоді в «АК Барсі», мабуть, було занадто багато зірок першої величі, тому чемпіонство тоді виграли більш організовані московські динамівці.
Дійсно, наша збірна світу, як її тоді усі називали — Ілля Ковальчук, Венсан Лекавальє, Дені Хітлі, Олексій Ковальов, Олексій Житник, Микола Хабібуллін, Дарюс Каспарайтіс, Бред Річардс — була занадто впевнена у своїх силах. У той же час це зайвий раз доводить, що не кожен енхаелівець безболісно звикає до європейських «великих» полів.
Ось через рік американці роз’їхалися, і усе стало на свої місця — ми виграли золоті медалі.
Але особисто для мене перше чемпіонство було більш значущим — у магнітогорському «Металурзі» я грав у першій ланці, а в Казані виходив на лід не так часто, як хотілося б. Але золота медаль – завжди золота.
— В хокеї ти вже більше 20-ти років. Якщо озирнутися назад, що запам’яталось найбільше?
— Мені ще тільки 33 роки, рано підводити підсумки. А згадати можна багато чого: і чемпіонства в Росії, і участь на чемпіонатах світу, і перемоги у складі молодіжної збірної у групі С, коли хлопці, перемігши Казахстан та Латвію, в буквальному розумінні, плакали від щастя. Окрім того, у АХЛ виборов Кубок Колдера (аналог Кубка Стенлі). Але, сподіваюсь, ще кілька подій додам у цей «послужний список». Це, що стосується хокею. У мене також дуже гарна сім’я — дружина Юля та дві прекрасних доньки — Аліса та Поліна, я дуже задоволений своїм життям.
— Сергію, давай повернемось до самих джерел. Чому ти обрав саме хокей?
— А я спочатку серйозно займався футболом, у мене досить непогано виходило. Друг дитинства, який зі мною грав — Ігор Костюк, який пізніше навіть виступав у складі київського «Динамо». А хокеєм я став займатися досить таки пізно по нинішнім міркам — у десять років. Батько — Володимир Іванович привів на ковзанку, мені сподобалося. Щоправда, хлопці з групи мого першого тренера Анатолія Ніколаєва займались вже роки чотири. Але я з дитинства такий, що ненавиджу програвати, став швидко наганяти партнерів. Клас був у нас досить сильний, багато хлопців потім стали хокеїстами — Дмитро Марковський, Віктор Реута, Олександр Василевський, Олексій Бернацький. Поступово через років п’ять нас почали залучати до виступів за ШВСМ, де я провів один сезон, а потім вже і за «Сокіл».
Вже після другої гри за київський клуб Влад Шишковський, мій нинішній агент, запропонував відправитись до Північної Америки у юніорську лігу, з якої потрапити на драфт НХЛ було набагато легше, ніж із Києва. Учотирьох (з Марковським, Матвійчуком та Реутой) відправились за океан, де нас розібрали по клубах. Мені дістався «Медісайн Хет». До речі, на перших порах нам допомагав Сергій Макаров, який відкрив літню хокейну школу в Америці.
Виступаючи у юніорських лігах, легіонери живуть у сім’ях, яким клуби платять якісь гроші, компенсуючи витрати на харчування. За океаном, взагалі, вважається престижно, якщо у тебе квартирує молодий хокеїст, особливо у малих містах. Мені пощастило, потрапив до дуже гарних людей.
— Якісь гроші у команді юніорів платили?
— Цілком символічні. 90 канадських доларів (60 американських) за два тижні. Але я і їх практично не бачив. Справа в тому, що ми жили з одним канадцем, у якого був свій автомобіль – «Хонда». Мені якось вночі захотілося проїхатись, переплутав газ з гальмами, «знайшов» стовпа, «друг» викликав поліцію... У підсумку ремонт – 1300 доларів за мене заплатив хазяїн команди, а я йому два роки борг поступово віддавав. Але ця історія пішла мені тільки на користь. Грошей не було, дома сидів, телевізор дивився, раз на тиждень у кіно ходив і все. Я переконався, що в Америці виживає сильніший, усім на тебе просто начхати, думають тільки про себе. Головне було — не «зламатися».
— Перед від‘їздом англійську вивчав?
— У школі. Але коли опинився в Америці, зрозумів, що я зовсім ні бум-бум. Півроку знаками спілкувався, потім став щось розуміти та говорити. Навіть став у школу ходити, закінчив два класи.
— Після того, як «Бафало» вас обрав на драфті, здавалося, ось вона, НХЛ?
— Я розумів, що не так все просто. До речі, з процедури драфту я практично втік. Засмутився, що мене так довго не обирають, ось і вирішив у четвертому раунді піти звідти. Піднімаюся, бах, раптом чую своє прізвище. Одягли на мене майку, представили, як належно. А у тренувальному таборі «Бафало» було нелегко, мені навіть двічі побитися прийшлося. З Метью Барнебі.
— Тоді ж це був штатний тафгай команди!
— Мені нічого було втрачати. У ті часи новачків відразу «перевіряли» на тренуваннях, і якщо ти змиришся з цим, «з’їдять» моментально. Ось Барнебі мене одного разу «приклав», я відповів. Він, навіть, розгубився, мовляв, хто це такий, навіть мене не злякався! Другий бій він зобов’язаний був провести, так як «поліцейські» повинні мститися навіть на тренуваннях. Але, нічого, після сутичок Барнебі під’їхав і сказав, що серце у мене не європейське, а канадське. Багато мені в «Бафало» допомагав також Олексій Житник, який у ту пору був гравцем основного складу.
— Але ти за «Бафало» так і не зіграв…
— Тільки у виставкових матчах, навіть гол забив. Однак мої фізичні дані не вражали керівництво клубу. А на третій сезон мого перебування у клубі я зламав плече, та вибув на довгий термін. Після цього на мені поставили хрест і я опинився у «Філадельфії». Але там теж виступав тільки за фарм-клуб у АХЛ, навіть у матчі «Всіх зірок» встиг взяти участь. Після цього мене перекупив «Нешвілл». Та ж сама історія, фарм-клуб... Наступний сезон я розпочав вже в «АК Барсі». Але ще раз спробував потрапити у НХЛ. На мене вийшли представники «Коламбусу», з цим клубом я навіть підписав односторонній контракт, що значно підвищувало шанси грати в основному складі. Але узгодження було настільки «дріб’язковим», що на лід виходили ті захисники, які мали великі контракти. Через деякий час я повернувся в Росію, про що не жалкую. Звичайно, хотілося б спробувати себе у найсильнішій лізі світу, але, думаю, хокейна кар’єра мені вдалася. Двічі вигравав чемпіонат Росії, брав участь у восьми чемпіонатах світу, був капітаном збірної, грав на Олімпіаді...
— До речі, Сергію, ти казав, що ще в підлітковому віці розбив машину. Судячи з того, як ти вправно їздиш на власному BМW у Києві, а також твоїх 11 годин подорожі за кермом в Уфу, вже не плутаєш газ з гальмами?
— Тепер, тьфу-тьфу, ні (сміється). Та я і не ганяю, як шалений. А в Америці, як тільки підписав контракт з «Бафало», знову потрапив в аварію. І знову сам. Справа була така: я, після підписання нормального контракту, відразу придбав собі джип «Гранд-Черокі». Як раз тоді отримав ту прикру травму плеча (мені зашивали зв’язки, а якщо діло доходило до жорстокого зіткнення, плече просто «вилітало»), воно було забинтоване, я вів машину однією рукою. Взимку, в ожеледь, я наїхав на бардюр та перевернувся. Одна дівчина, проїжджаюча неподалік, зупинилась, щоб надати мені першу допомогу, а коли побачила, що я видерся з автомобіля та всівся на його дах, допомога знадобилася вже їй — стало погано…
У Києві, відразу по приїзді з-за океану їздив на Мерседесі, тепер — на просторному BМW. Взагалі, вважаю, що автомобіль повинен бути зручним та надійним.
— Багато спортсменів паралельно з кар’єрою займаються бізнесом. Ти не такий?
— В Америці ні про що подібне не думав, хоча і придбав собі «грін-карту», яка надавала право на роботу у Штатах. Але нічого не поробиш, домовита я людина і за кордоном жити не зможу, а тим більше за океаном. Мене навіть із Росії відразу у Київ тягне. У столиці України спробував відкрити невеликий ресторан у центрі міста. Мені за заслуги перед українським хокеєм тодішня влада зробила гарну знижку на аренду приміщення. Але коли
розпорядження влади діяти перестали, довелося з бізнесом закінчити, доволі нерентабельно він виглядав. Інших варіантів поки що немає, зараз усі думки пов’язані з хокеєм та вихованням доньок.
— В тебе з’явився чудовий шанс стати разом з ХК «Салават Юлаєв» першим володарем Кубку Гагаріна! Не міркував ще стосовно того, щоб привезти його до Києва?
— Ні, про це думати поки не можна (сміється)… Звісна річ, усі хотять перемогти, можу сказати, що прикладемо для перемоги всі зусилля. Поки що, ціль — перемагати у кожному поєдинку.
